Не так давно "ТЕХНОПОЛІС" публікував інформацію, куди звертатись, якщо військовий зник безвісти або потрапив у полон. За сухими рядками повідомлення   - насичені емоціями історії тих, хто переживає найскладніші моменти життя наших співвітчизників.

Про один з таких випадків, перебуваючи в місті Кропивницький, дізнався кореспондент «Карачуна».

 … В соціальних гуртожитках Кіровоградщини нині проживають, в основному, вимушені переселенці з Донеччини. В одному з них журналіст зустрівся з жителькою Костянтинівки Олександрою Осіпцовою.

Вона розповіла про своє теперішнє життя-буття. Про те, як довелося евакуюватися, про розбитий вщент дачний будинок у селі Плещіївка, що під Костянтинівкою, про онука, який нині воює у лавах ЗСУ. В якусь мить очі жінки наповнилися сльозами. Вона дістала телефон і показала фотографію, на якій було зображено кілька українських воїнів.

- Один з них – мій син Володимир. Він живий! Тільки зараз у полоні, – сказала вона. І почала розповідати.

- Мій онук незадовго до війни відслужив в українській армії. Після підписав контракт, і тепер воює в ЗСУ. А мій син Володимир ще на початку березня 2022 року пішов до військкомату. Пояснював своє рішення так: «Не можу я вдома сидіти, коли мій син – в окопах».

Торік 9 березня його призвали, а через два дні син уже воював під Волновахою. У тій бійні, як відомо, загинуло багато українських захисників.

Через якийсь час телефон сина перестав відповідати. У військовій частині нам сказали: пропав безвісти.

Я знаю: так часто говорять рідним військових. І, на жаль, нерідко це означає, що людини вже немає в живих. Але все-одно, коли «пропав безвісти», то ще лишається надія!

Так і моє серце матері хотіло вірити, що мій син живий.

Я почала регулярно шукати в інтернеті будь-яку інформацію про українських полонених, підписалася на всі відповідні групи в мережі. Я вірила!

І одного разу натрапила на фотографію, де поряд з українськими військовими був і мій Володя. Називалися прізвища усіх військових, що були на тому фото. Крім мого сина. Написано: на впізнання.

І я його впізнала! Ну, хіба може мати не впізнати сина?

Так я дізналася, що син перебуває в полоні у російському Курську. Це сталося ще десь у вересні минулого року.

Але як його звідти визволити?

Зв’язалася з військовою частиною сина, розповіла їм, що на фото – мій син Володимир. Побувала у військкоматі. Там все з моїх слів позаписували. Але треба було довести, що на фото – мій син. Довелося навіть тест на ДНК здавати. Тепер чекаю, щоб сина включили до списків на обмін полонених. Але добитися обміну так не просто!

Я живу надією, що мого сина обміняють. Мрію про його повернення додому. Дай, Боже, щоб все так і сталося!