На прифронтовій Донеччині війна руйнує не лише будинки - вона оголює слабкі місця державних механізмів. Там, де люди втратили житло, вони мали б отримати підтримку першими. Натомість часто отримують паузу, бюрократію і мовчання. Історія компенсацій за зруйноване житло дедалі більше схожа не на історію про допомогу, а на історію про боротьбу за право на неї.

Компенсація є, але…

Після початку повномасштабного вторгнення в Україні запрацювала система відшкодування за зруйноване та пошкоджене житло. Держава запропонувала кілька варіантів допомоги: грошові виплати на ремонт, житлові сертифікати у разі повної втрати нерухомості, а також підтримку в межах програми «єВідновлення».

На папері процедура отримання компенсації виглядає досить зрозумілою: власник знищеного житла подає заяву, спеціальна комісія при органі місцевої влади проводить обстеження, фіксує збитки і ухвалює рішення - надати компенсацію або відмовити. Саме цей етап найчастіше стає точкою, де система дає масштабний збій. В умовах постійних обстрілів або окупації частини територій зробити обстеження просто неможливо. У результаті тисячі заяв зависають без рішення, а люди не мають права на компенсацію, яка формально гарантується державою.

Зрозуміло, що на відміну від тилових регіонів, у Донецькій області значна частина житла знаходиться у зоні активних або недавніх бойових дій. А це означає, що не всі будинки можна фізично оглянути, тому комісії часто працюють дистанційно і фіксація пошкоджень відбувається за фото або словами заявника. В таких умовах основний аргумент  представників  військових адміністрацій - посилання на постанову Кабінету Міністрів №600. Саме її норми дозволяють компенсаційним комісіям призупиняти розгляд заяв у випадках, коли провести обстеження об’єкта неможливо через загрозу життю та здоров’ю. Відтак зупинення заяв подається як процедурна необхідність, а не як бездіяльність. 

Проте, навіть за наявності фото- і відеодоказів, а іноді й технічних звітів, комісії при військових адміністраціях продовжують відмовляти в обстеженнях або просто зупиняють розгляд заяв, посилаючись на безпекову ситуацію. І тоді люди змушені звертатися до суду, щоб змусити систему працювати. А суди дивляться на цю ситуацію принципово інакше.

«Зупинено через небезпеку». Як це стало системою

У Єдиному реєстрі судових рішень по Донецькій області вже накопичилися десятки справ, у яких мешканці прифронтових громад оскаржують одну й ту саму відповідь від влади - зупинення розгляду заяви на компенсацію «з міркувань безпеки». Формально таких позовів не тисячі, однак їхній зміст настільки подібний, що створює враження типової, відпрацьованої практики.

Наприклад, в січні 2026 року мешканка Покровської громади звернулася до суду, бо її заяву про отримання компенсації за зруйнований будинок чиновники міської військової адміністрації залишили без розгляду.

У вересні 2025 року будинок жінки був зруйнований. Уже 1 жовтня вона оформила електронну заяву через «Дію» з проханням про компенсацію, як передбачено законом про відшкодування збитків, завданих бойовими діями.

Але замість розгляду заяви, адміністрація зупинила процес, посилаючись на нібито неможливість проведення обстеження через активні бойові дії на території громади. Фактично це означало невизначену паузу - без строків і без розуміння, коли процес зрушить з місця.

У схожій правовій пастці опинився ще один власник приватного будинку з Покровська. У його справі є всі необхідні документи без виключення: повідомлення внесене в «Дію», витяг з ЄРДР, технічний звіт, зареєстрований у державній системі, а також внесення об’єкта до реєстру пошкодженого та знищеного майна. Проте розгляд і цієї заяви було зупинено. І, що цікаво, з тих самих підстав - «з міркувань безпеки». Навіть після повторного звернення та подання повного пакета документів ситуація не змінилася: жодного рішення по суті так і не ухвалено.

Або ще така справа. У Мирнограді артилерійським ударом був повністю знищений будинок. Технічний звіт містив однозначний висновок: будівля є небезпечною для людей, непридатна для проживання та не підлягає відновленню. Але й тут заявник отримав відмову в розгляді - через «неповний пакет документів» і водночас неможливість провести обстеження (!) через ті самі безпекові обмеження. 

У Великій Новосілці власниця зруйнованого будинку також не змогла домогтися поновлення розгляду своєї заяви. Вона надала повний пакет документів, включно з експертним висновком про майже повне руйнування. Але військова адміністрація наполягла: без комісійного обстеження рішення ухвалити неможливо. І водночас визнала, що провести таке обстеження немає можливості через безпекову ситуацію. Тобто, вибачайте, але «ні»!

Право є, житла - немає

Аналогічні історії фіксуються по всій прифронтовій Донеччині. Сценарій у більшості випадків однаковий. Формально держава свою частину роботи виконала: механізм створено, закони ухвалено, реєстри працюють. Але на практиці тисячі людей опинилися у ситуації, коли право на компенсацію існує лише на папері. Вони не отримали відмови – а, отже, не можуть її оскаржити по суті. Але й рішення немає. Є лише пауза, яка фактично стала новою формою відмови - тихою, непублічною і без відповідальності.

Формально єдиним шляхом залишається звернення в суд. В більшості таких справ суди стають на бік заявників. Вони визнають рішення про зупинення розгляду незаконними, скасовують їх і зобов’язують військові адміністрації повернутися до розгляду заяв - часто вже на найближчих засіданнях комісій. У деяких випадках суди прямо вимагають ухвалити рішення по суті, а також стягують із бюджетів громад судові витрати.

Фактично судова практика сформувала чіткий сигнал: держава не може одночасно декларувати право на компенсацію і блокувати його реалізацію, посилаючись на війну. Якщо одна з процедур не працює, орган влади має шукати законні альтернативи - а не залишати людину в підвішеному стані без рішення і без перспектив.

Окремо суди звертають увагу на сам механізм «зупинення». Коли заяву переводять у цей статус без визначених строків, без ухвалення рішення по суті і без будь-яких подальших дій, це фактично означає невизначену паузу. Таку практику суди розцінюють як протиправну бездіяльність органів влади, що суперечить принципам верховенства права і юридичної визначеності. 

Не знаходять підтримки і аргументи про «формальні недоліки» технічних звітів. Якщо комісія не проводить власної оцінки стану об’єкта і не спростовує висновки експертів по суті, формальні зауваження не можуть бути підставою ні для зупинення, ні для відмови у компенсації.

І тут постають складніші питання - не юридичні, а політичні і моральні. Чи нормально, що право на житло потрібно виборювати через судові процеси, витрачаючи час, гроші й сили, яких і так бракує після втрати дому? Чи має держава право перекладати наслідки війни на тих, хто вже все втратив?

Безпека експертів – це безумовний пріоритет. Але чи може вона бути універсальним поясненням бездіяльності? Якщо обстеження неможливе - мають працювати альтернативи. Якщо процедура не працює - її потрібно змінювати. Бо інакше система перетворюється на замкнене коло, в якому людина завжди винна тим, що її будинок зруйнували не там і не в той час.

Сьогодні держава опинилася перед вибором: або довести, що механізм компенсацій - це реальний інструмент відновлення, або визнати, що для частини громадян він так і залишиться недосяжною обіцянкою.

У липні 2025 року уряд спробував розв’язати цю проблему, дозволивши дистанційне обстеження - за допомогою фото- та відеоматеріалів, а також знімків із дронів чи супутників. Ідею подавали як ключове рішення для прифронтових і окупованих територій, де доступ до об’єктів обмежений або небезпечний. Однак на практиці цей механізм не став універсальним виходом. І численні судові рішення тому підтвердження.

Борги за зруйноване

Проблема компенсацій - не єдина, з якою стикаються люди, чиє житло знищене. Паралельно існувала ще одна абсурдна реальність: навіть після втрати будинку чи квартири багатьом продовжували нараховувати комунальні платежі.

Це виглядало як ще один прояв тієї ж системної проблеми: держава формально визнає факт руйнування, але на рівні процедур продовжує діяти так, ніби нічого не сталося. У платіжках залишалися ті самі цифри, навіть якщо від будинку лишилися лише стіни або фундамент.

Лише у березні 2026 року Верховна Рада спробувала виправити цю ситуацію, ухваливши закон, який прямо забороняє нарахування комунальних платежів за знищене житло та дозволяє призупиняти їх у випадку пошкодженого - на період, коли ним неможливо користуватися.

По суті, держава на законодавчому рівні визнала очевидне: не можна вимагати оплату за послуги, які фізично не надаються. Але сама поява цього закону - це водночас констатація порушень прав громадянина. Бо, що протягом тривалого часу тисячі людей жили в парадоксальній ситуації: без житла, без компенсації, але з рахунками. І цей парадокс напряму пов’язаний із тією ж логікою, яка лежить в основі «зупинених» заяв на компенсацію. Коли система не встигає за реальністю - вона просто перекладає наслідки на людину.

Сьогодні держава поступово виправляє ці перекоси. Але для багатьох постраждалих це вже не лише питання справедливості - це питання часу, який було втрачено. І грошей, які довелося заплатити за те, чого більше не існує.

І головне. Проблема не лише в процедурах і не лише у війні. Проблема в тому, що система, яка створена для допомоги, у критичний момент починає працювати проти людини. Вона не відмовляє, але й не допомагає. Не заперечує право, але й не дає можливості його реалізувати. І поки чиновники посилаються на безпеку, а заяви залишаються «зупиненими», люди живуть у зовсім іншій реальності: без дому, без компенсації, іноді - навіть із боргами за те, чого вже не існує.

Це і є головна пастка системи. Війна забирає життя і руйнує будинки. А деякі управлінські рішення руйнують довіру. І якщо держава не здатна забезпечити виконання власних законів там, де це найнеобхідніше - на прифронтових територіях, - то будь-який механізм компенсації ризикує перетворитися з інструменту відновлення на ілюзію справедливості.

Віра ІЛЬЇНА

Фото з офіційних джерел — Донецька обласна військова адміністрація, ДСНС України, Національна поліція

Матеріал створено в межах програми Frontline Press, що реалізується Національною спілкою журналістів України спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (Tidningsutgivarna / TU)