Я народилась і живу на Донеччині. На жаль, розмову на тему Голодомору серед моїх друзів краще не починати. «Про що ти говориш? Який Голодомор, який геноцид? Це лише політика!», - гарячкують вони. Що їм відповісти? Для моєї сім’ї – це не політика, а сумна дійсність, біль, який ніяк не заспокоїться.

- Їж, дитино, їж, - каже мені бабуся Явдоха. – Якщо не з’їси, все, що у тебе на тарілці, то буде за тобою шматок хліба весь день ганятися.

- Бабо! Я не хочу борщу! – жалібно скиглю я.

- Їж! Я обіцяла твоєму батьку, що буду тебе добре годувати! А мої обіцянки – не дурні цяцянки. Ти ж мене знаєш!

- Знаю.., - ледь не плачу я.

Мені п’ять років. Мій батько попав в аварію і родичі з Черкащини взяли мене до себе у село. Мені тут – у Майданці – сумно, і я майже нічого не розумію з того, що мені говорять – українська мова для мене зовсім незвична.  А найбільше всього я боюся своєї двоюрідної баби Явдохи. Вона стара, висока, худа і завжди  одягнена в чорне.

- А мій тато, як був маленький,  любив борщ? – питаю я, намагаючись хоч як-небудь розтопити бабине серце.

- Дуже любив. І борщ, і кашу, і молоко…

- А його тато?

– Любив..., - ледь чутно зітхає баба і по її щоках котяться сльози.

Я беруся за ложку. Мабуть, засмутила бабу…

                Про те, що мій дід – Петро Крутиус -  вмер від голоду, я почула, коли була вже досить дорослою. Моя рідна баба Параска і її сестра Явдоха розповіли мені те, що ніяк не вкладалося у задуреній піонерією і комсомолією голові.

- У нас, у Лащові, у той страшний час багато людей померло, - зітхала бабуся. - Така засуха була! Нічого не вродило. На пшениці і на ячмені була якась іржа. І звідки воно взялося?  Стоїть засіяне поле, а збирати нічого – колос червоний і пустий. На городі теж порожньо. Люди неначе дуріли від голоду. Поїли навіть собак і котів. Страшно згадувати…  Спочатку ходили у сільраду, благали: допоможіть хоч чимось – діти з голоду пухнуть! А звідти гонять: «До Сибіру захотіли?».

Твід дід  тоді працював у Тальному, на цукровому заводі. Носив додому буряки, то ми їх варили і їли.  Курей покрали ще літом. Насіння, цибулю і сіно забрали. Була в нас і корова, так ми її восени зарізали, бо вона на ноги стала падати, та і боялися, що заберуть. Різали потайки вночі, щоб ніхто не бачив. Бо, як побачать, то донесуть і м’ясо заберуть у колгосп. Оббілували корову і повісили шкуру на паркані. А через годину кинулися – нема шкури! Виявилося, сусіди забрали, зварили і з’їли. Боже, Боже… У них було четверо дітей, усі худі, а животи надуті. Як настали холоди самий малий вмер від голоду, а у сільраді написали – від застуди. Як же він плакав: «Мамо, я не хочу помирати!». А його брати у той час у сінях дралися. Діти… Тіло того хлопчика довго лежало мерзле в сараї – у батьків не було сили викопати в мерзлій землі яму і поховати.

Взимку стало зовсім важко. Параска  від голоду дуже заслабла і застудилася, і її сестра пішла до Тального по ліки. Був у неї золотий перстенець, ще від матері. Сьогодні я корю себе: чому неуважно слухала, як йшла Явдоха полем вночі, як боялася патруля, що стояв край села, як ховалася у снігових наметах, як обміняла свою єдину коштовність на ліки і буханець житнього хліба? Може, не вірила? Думала, що чудять мої баби? Бо не може ж бути, щоб у мирні радянські часи люди мерли від холоду і голоду! Хіба це можливо?

- Явдоха перебралася жити до нас. Утрьох легше, та і лячно їй було одній в хатині. Що ми тільки не їли! Висівки, лушпиння… Баланці робили с сухого липового листя. Кукурудза у нас на горищі була - ще з минулого року осталася. Я, дурна, весь час твоєму діду казала: «Викинути треба ту кукурудзу! Її наполовину миші з’їли!». А він все тягнув.  Хто ж знав, що вона нам з сестрою життя врятує…. Ми не тільки ту кукурудзу з’їли, а і тверде осердя з качанів. Терли і варили. Восени у нашому  колгоспі організували польову кухню. Ми з Явдохою ходили перебирати буряки і за трудодень нам давали два черпаки баланди.  Наша подруга якось розвела ту баланду сирою водою і пропала – на другий день вмерла від кольок. Із спиртзаводу носили люди якусь барду з картоплі. Мішали її с сухим листям і пекли пяляниці. Смердючі вони були такі, що аж дихання перехоплювало. А їли, бо що поробиш? Так і виживали. На ті спиртзаводи звозили і ячмінь, і овес, і все переробляли на спирт. А людям зерна не давали… Чоловіки, що там працювали, пили брагу – проціджені відходи з кукурудзи і ячменю. Багато їх помирало, бо голодні дуже були, але більше вижили. Дід твій ніколи не скаржився. Навіть посміхався: «Виживемо, дівчата!». Їм на заводі в обід давали бовтушку и хліба тоненький стовпчик. Хліб він приносив додому, бо ми з сестрою як тіні були.  Сам він такий худий зробився, аж страшно було дивитися. А колись ж з братом Іваном були перші парубки на селі…  Прийшла весна і стало легше. На деревах з’явилися бруньки, діти збирали калачики, «варенички» з дерези, ловили жаб.  А коли розцвіла акація, то всі, хто пережив ту страшну зиму, їли її цвіт. Ті акації стояли аж чорні - так їх обдирали. Під акацією ми з сестрою і знайшли твого діда. Лежав він мертвий, а в руках і за пазухою були пахучі квіти …

Мій батько народився, як згадувала бабця, «у жнива». Під часи війни він опинився в Одесі, виховувався у дитячому будинку. Але це вже зовсім інша історія.

Вже давно не має на світи ні баби Параски, ні баби Явдохи. Вже ніколи не взяти мені в долоні старенькі натруджені руки і не запитати: «Як ви вижили, бідні? Як ростили дітей, як бідували у війну, де брали сили и терпіння? Як не зневірилися у житті?».

26-го листопада я запалюю свічку. Ставлю її на підвіконня і дивлюся на вогонь. Що я хочу побачити у тому вогні? Як у мирні часи згоріли, мов ті свічки, життя сотень тисяч моїх співвітчизників? А може мого діда Петра, гарного, молодого парубка, який так і не ніколи і взнав, що у нього народився син – мій батько? Хочу побачити його і боюся – а раптом у нього у руках буде білий цвіт?  Я на дух не переношу тієї акації.